Одразу почнемо з головного – Україна в тому вигляді, як вона є зараз, вже не подолає демографічну кризу. І це пов’язано не тільки з війною – навіть до 2022 року народжуваність в країні суттєво відставала від смертності та еміграції. Ще в 2020 році в публікації журналу Lancet група вчених, які робили демографічні прогнози передбачали скорочення кількості українців вполовину до 2050 року.

Ми опинились в самому епіцентрі ідеального шторму несприятливих для демографії факторів – зменшення народжуваності, яке триває десятиріччями; зростання смертності, захоплення мільйонів людей на окупованих територіях та вражаючі масштаби еміграції.

Можна написати книгу, порівнюючи велику кількісті статистичних розрахунків та даних опитувань, які часто протирічать одне іншому, але неможливо не бачити, що за останні 10 років Україна так або інакше втратила людей, більше ніж за часи Голодомору і цей процес продовжується. З усього обсягу інформації про демографічну війну, яку ми програємо, пропоную зупинитись на трьох важливих фактах:

• Факт 1. Кількість дітей в Україні зменшується та буде зменшуватись. Загальний тренд на зниження народжуваності в постіндустріальних країнах, велика кількість розлучених сімей під час війни,  невизначене майбутнє – все це впливає на кількість українців майбутнього. За прогнозами, у 2027 році дітей дошкільного віку в Україні буде лише 570 тис (на початок 2022 року – майже 2 млн). 
  
• Факт 2. Ми вже пережили декілька хвиль еміграції з країни але будуть ще. Біженці в країни ЄС та США стали першою та самою великою хвилею, зараз країну покидають чоловіки призовного та допризовного віку. І хоча чверть з емігрантів ще декларує бажання повернутись, слід розуміти, що як мінімум нас очікує ще одна хвиля еміграції чоловіків, які захочуть воз’єднатись зі своїми сім’ями після відкриття кордонів.
  
• Факт 3. Ми не можемо сподіватись що нашу демографію виправить велика кількість мігрантів. Ми не були привабливою країною для міграції ще до 2022 – скоріше Україну розглядали як транзитну країну на шляху в Європу. Крім того, намагання регулювати демографічну ситуацію за рахунок мігрантів з інших країн мають свої ризики – від соціальних до політичних.
  

Реальність доволі сумна, але це не привід опускати руки – ми виборюємо свою державу не для того, щоб здатись на цьому тихому, але важливому фронті. В той же час, слід чітко розуміти виклики які постали перед нами. Саме чіткий аналіз впливу ситуації на важливі сфери життя в Україні має стати підґрунтям для створення ефективних та стійких рішень.

Слід одразу зазначити, що плани створення нових програм заохочування народжуваності та запрошення емігрантів повернутись, на які спирається держава сьогодні, будуть мати дуже обмежений вплив на ситуацію і не зможуть її змінити. Українці в Україні не будуть масово народжувати заради грошей, а українці за кордоном – не повернуться додому просто тому, що ми звернулись до їх ностальгії та провели фестиваль української культури в європейському містечку, де вони живуть три або більше років.

Саме тому, необхідно привчати себе до думки як розвиватись в умовах постійної демографічної кризи – що робити, щоб українці, кількість яких буде зменшуватись а середній вік зростати, змогли не тільки підтримувати достатній рівень життя, але і рухатись вперед. Бо саме від здатності тримати цей удар та розвиватись в цих умов залежить наскільки Україна буде привабливою для повернення емігрантів та залучення саме таких мігрантів, яких вона потребує. На жаль, як би того не хотілось, але готових відповідей на всі ці запитання нема. Наразі є тільки розуміння що є величезна потреба в чесній розмові та ретельному аналізі майбутніх трендів українського життя.

Для прикладу наведу маленьку частину з того мільйона запитань, відповіді на які мають лягти в створення дійсно дієвих стратегій адаптації України до існування в умовах демографічної кризи.

Як ми плануємо розвиток нашої економіки? З одного боку очевидним наслідком зменшення кількості робочих рук має стати технологізація та роботизація більшості процесів – від сільського виробництва до надання послуг, але наскільки це процес буде обмежуватись зростаючою нестачею молоді? Які сфери економіки мають стати пріоритетними та отримувати допомогу від держави? Наскільки Угода про корисні копалини, яку ми маємо підписати з США, буде впливати на контури української економіки? Як буде мінятись податкова система – кого в першу чергу вона буде підтримувати, а хто візьме на себе основний тягар?

Як буде зростати та мінятись сфера соціальних послуг в умовах коли дітей стає менше, а літніх людей більше? Які послуги треба розвивати, щоб стимулювати народжуваність та повернення сімей з еміграції? Як мають розвиватись соціальні послуги для ветеранів, та людей з інвалідністю? Як буде мінятись система освіти, враховуючі скорочення кількості дітей? Як це вплине на форми та якість освіти? Як закладати в систему освіти пріоритетом STEM, щоб підтримувати подальшу модернізацію та технологізацію країни?

Як буде змінюватись медична система, враховуючи зростаючу кількість людей похилого віку?  

Я не буду заглиблюватись в питання пенсійної системи – це болюче питання, очевидно що найближчим часом на період відновлення після війни нашу пенсійну систему підтримають партнери. Але зменшення кількості працюючих та зростання кількості пенсіонерів також виклик, який прийдеться долати в майбутньому і розробляти варіанти вже зараз. Причому варіант де вік виходу на пенсію більший на 10 років середнього віку життя в країні – не є прийнятним варіантом.

А як буде мінятись сфера безпеки в Україні? Зменшення кількості українців прямо пропорційно впливає на зменшення боєздатності країни. І хай зараз ми є найбільш досвідченою армією Європи, що буде завтра? Інше питання – безпека внутрішня – як буде мінятись структура злочинності, види злочинів? Наскільки на безпекові процеси вплине міграція, яку так або інакше нам прийдеться заохочувати?

Такі ж самі питання постають по тому, як буде змінюватись культура країни – як долати розрив в поколіннях, культурний розрив між українцями в Україні та за кордоном. Як зберігати культурний ментальний зв’язок українці з батьківщиною. Ця тема є однією з найважливіших, бо діти та онуки тих, українців за кордоном – наше потенційне майбутнє, ми можемо розраховувати на їх повернення, якщо все зробимо правильно.

Це тільки маленька частина тих питань, які ми маємо почати обговорювати самі та з партнерами, та відповідей на які буде залежати майбутнє країни. Ціна бездіяльності, або пошук та обирання «простих» та «швидких» відповідей буде занадто високою.